На дальних берегах. Том первый - Sgtmadcat

Состаришься, пока просолится. Зато уж если просолилось, так не оторваться.

— У нас теж… А тут немае у людей ни якой культури на цей счет. Ни на счет сала, ни на счет горилки. Пьють цей свий ром и рибою закушують. Рибою пиво треба закушувати! Одне слово — дикари! А в Порто сеньйори сушеной свинячой ляжкою давляться. Як пидметка — в товщину паперу ризати треба, щоб прожувати. «Хамоном» наивають. И горилку свою, «агуардиенте», теплою пьють. Про яку культуру тут говорити можна?

Капитан сочувственно покивал и предложил тост за культуру питья. Михай, которого от воспоминаний о теплой горилке передернуло, с радостью его поддержал.

— Ну и, я так понял, перешли вы границу, — Капитан с выдохом стукнул рюмкой по импровизированному столу, — И что?

— И попалися. Два тижни в кутузци сидили и плакалися, що ми ни яки ни шпивони, а биженци вид безбожной Залеськой влади. Я ще, по дурости, сказав що я князя Корецького позашлюбний син, а вони мени кажуть, що запитували — сказали там не знають таких.

— Но все таки поверили, что вы не шпионы?

— Так. Тильки легше вид цього не стало. Тому як раз ми не шпигуни, то вийськовозобовьязани и потрапляемо пид мобилизацию… Я тоди Стеця чуть не придушив… Залисся з кресей тильки добровольцив набирало. А у кшездцев справи йшли херово — вони всих гребли. Добре мени розуму вистачило про ремисниче училище сказати — мене в артилерию направили. А ось Стець в пихоту угодив…

— Понятно, откуда ты с пушкой обращаться умеешь

— Ни! Так то я пиднощиком снарядив був. Потим зрозумив, що не по мени робота и к водиям в учни напросився. Не скажу, що дуже легко було, але все ж краще, ниж на своёму горбу тягати… — Михай закурил еще одну папиросу и задумчиво уставился в никуда, — А ще, я там першу людину вбив. Ну як вбив..? Хорунжий у нас був. Бартош… Ридкосна скотина. Здоровий чорт и дуже припольцив не любив. Кожен раз як чув, що ми миж собою на своему розмовляемо, в вухо бив. Ми тоди в одному сели на постий встали. Мене часовим призначили — машини охороняти. А Бартош до мене пидходить и каже: «Он там моя хата. Я до шинка и щоб, коли повернуся, вона натоплена була». Я йому намагався сказати, що пост залишати не можу, а вин мени в морду дав и пишов. Що робити? Я його тоди дюже боявся. Думаю — зроблю вигляд, що обхид робити пишов, добижу до хати, дров в печь пидкину и добре буде.

— Ну такое хорошим закончится не могло, — понимающе кивнул Капитан, — Но ты продолжай.

— Я дров пидкинул, Бартош пьяний прийшов, спати влигся… Вранци до нього сунулися, а вин уже весь синий лежить. Угроев… Я, коли дрова пидкидав, про заслинку забув, з переляку, хоча дид завжди талдичил, щоб коли пич топиш, её перевиряв. Потим шибко боявся що допитуватися почнуть, хто печь топив, але всим плювати було. Угорев по пьяни и угорев. Отпевавши, закопавши и забывши.

— Ну, на войне люди мрут часто — там обычно расследованием никто не заморачивается.

— Так ми ще до вийни-то не доихали. А як доихали… — Михай грустно покачал головой, — Чесно зизнаюся — повоювати, вважай, и не повоював. Наша батарея ще до мисця толком не дисталася, як ми пид обстрил потрапили. Я з кабини схопився и в канаву. Бухнуло поруч, землею засипало, вси бигають, кричать, дим скризь… А найголовнише — в мою машину снаряд влучив. Рознесло всю. Я тоди, вдруге до смерти злякався. Нам часто говорили що зроблять, якщо ми машину зламаемо, або втратимо. Ну, думаю, валити звидси треба, а то точно прибьють. Не ти так ци. А як валити, якщо в тилу комендатури стоять и дезертирив ловлять? Дай, думаю, до госпиталя пиду та хворим скажуся. Вилазжу з канави, а биля ней офицер лежить поранений. Я його взяв и потягнув. Ну тому, як сам то я неповреждений. Прийду до госпиталя — руки-ноги на мисци, дирок в тили немае. Ну мене и завернуть. А так — пораненого притягнув. Все при дили.

— Ладно… Не осуждаю. На войне, да в твоем возрасте… Тебе тогда сколько было?

— Семнадцать, здаеться. Тильки це не виправдання — он дивка та соромна, що ми в Аргесаеванне пидибрали… Ий того менше, а зла як куниця.

— У Чумы с башкой беда.

— Бида — не бида, а смиливише мене. Я, коли офицера тягнув, думав що госпиталь вин… Ну госпиталь. Палати, доктора… А там намети та землянки, а, навколо, люди лежать все в крови. Циле поле. Хто живий ще, хто вже мертвий. А ще я на яму натрапив, де не люди, а тильки руки-ноги видризани та видирвани. Дивлюся на це… Навколо крики, стони. Мене запитують, хто я, а я, зи страху, тильки: «Бе-е». Мене запитують, що сталося, а я тильки: «Ме-е». И мало того, що весь в грязи в тий канави перемазався, так ще й кровью з ниг до голови облився, поки офицера тягнув. Мене санитар убик видтягнув, каже: «Сиди тут». Ну я и сидив. Холодно, сиро, страшно. Хотив вже назад йти, поки за видлучку не глянули, так забув куди… Исти не хотилося — пару раз поспав та води знайшов.

Тут инший санитар пидходить и каже: «Иди за мною». Заводить мене в намет, а там, на чистому, той офицер лежить. Пан Гжегош. Майор цилий. И доктор поруч. И пляшка сливовици миж ними. Пан Гжегош дивиться на мене и каже: «Що з ним?» Доктор навить чипати мене не став — просто подивився, покивав. «Контужений вин», каже, «Мабыть, ще й оглухлий. Як вас, пане, до нас доставив, так два дни в кутку просидив, в одну точку лупая. Зараз я досвид проведу». И починае пальцями клацати, та шепотити чогось. А я обмир зи страху, ну и намагаюся виду не подавати.

Доктору набридло клацати, вин мене запитуе: «Ти хто е? Призвище, звання, батальйон?» Ну я, спершу, хотив продовжувати глухим прикидатися. Потим виришив тупим позначитися. Слух-то параметр медичний, а ось голова — предмет темний. Там пиди розберися. «Михай я», кажу, «Водий. Тильки з якого батальйону — не памьятаю. На машини було написано, а её розирвало». Доктор кивае и пану Гжегошу на мене рукою махае: «Точно контужений. Шок, дезориентация, часткова втрата слуха и ясности мысли. Такого тепер тильки в обоз».

Пан Гжегош сливовици намахнув, — Михай налил еще, — И каже: «Не треба його