Після дощу - К’яра Меццалама

багато нового, якщо матимете змогу й бажання уважно спостерігати.

— Я навіть не сумніваюся. Досі мої знання мали суто теоретичний характер, адже я набула їх з літератури. Так завжди було зі мною, ще змалечку, однак, мабуть, зараз настав час нарешті вистромити носа з-за книжок, щоб познайомитися з живою природою! — вигукнула Елена, дорікнувши собі подумки за надмірне завзяття.

Вона відчувала, як усередині прокидається щось дивне, давно забуте. Цей чоловік слухав її по-справжньому, умостивши поряд своє велике неотесане тіло лісоруба, однак розумів і сприймав усе те, про що вона йому говорила.

— Я годинами міг би говорити про ліси, про життя рослин, — признався він, — міг би прочитати цілу лекцію про мохи та лишайники, розповісти про коріння та мікологію, звичайно, і про дерева теж, але мене більше цікавить життя підліска... Та не хочу вам надокучати. Коли закінчиться оця злива, що наробила стільки лиха, я візьму вас із собою. Орцо буде дуже радий з вами познайомитися.

Ці слова, тон його голосу, ямочка на підборідді, глибокі зморшки на чолі, кучеряве каштанове волосся — все її зачаровувало. Елена відчула, як десь унизу живота піднімається і розливається по всьому тілу тепла хвиля. Їй здалося, ніби вона потрапила до загадкового світу, де почувалася у безпеці, як уже давно з нею не траплялося.

19

По дорозі він теж бачив численні затоплені садиби, знесені з дороги розбурханою річкою автівки, залиті дощем поля, вирвані з корінням дерева... Люди покинули домівки, прихопивши з собою тільки найнеобхідніше, школи евакуювали, — сцени зі Всесвітнього потопу.

Як могло все це статися?! Чому ніхто не потурбувався, щоб забити тривогу?! Гектор уже уявляв собі наступну полеміку, перекладання відповідальності з одного на іншого. Він добре знав ці механізми. Дракон мулу дістався і до нього. Подумав: а чи в Римі річка теж вийшла з берегів? Зважаючи на рівень, якого досягли води Тибру на світанку, залишалося мало надії на те, що після полудня ситуація поліпшилася.

Він подумав про Клаудію, сподіваючись, що та в безпеці. Хтозна, скільки разів вона, напевно, намагалася йому зателефонувати. «Тепер вона мене зненавидить». Від цієї думки він несподівано для себе відчув полегшення. Протягом одного дня все його життя перевернулося з ніг на голову. Невже треба було так мало? Все, у що він вірив, усі його звички... вистачило кількох годин дощу, щоб опинитися за тридев’ять земель від власного життя, розгубленим і збентеженим. І, попри всю нестабільність, неврівноваженість, він усвідомлював абсурдність ситуації.

До в’їзду на швидкісну трасу залишалося ще чимало кілометрів, через Тибр — не перебратися, знайти Елену взагалі було неможливо через увесь той маразм. Він на мить навіть подумав, а чи не повернутися назад, до дітей. Як він міг їх залишити?! Йому слід було залишатися із ними, принаймні допоки не припиниться дощ, однак тепер уже це стало неможливо. Він збагнув, що навіть не спитав Ове його номер мобільного. Хай там як, та в нього тепер усе одно не було телефону, до того ж мобільний зв’язок не працював. Відчув, що зголоднів, адже з учорашнього вечора у нього росинки макової в роті не було. Тривога наростала. Почувався цілковитим ідіотом. Єдине, що залишалося робити, — йти далі, хоча він навіть гадки не мав, куди рухатись і що на нього чекає попереду.

Хіба не так само почувалися іммігранти? Чоловіки й жінки, що втікали насамперед від воєн, однак останнім часом було все більше таких, що бігли від засух, пожеж, ураганів та повеней. Він озирнувся довкола: ті, що втікали, чи знайшли б вони собі нові домівки, друзів — таке життя, як було у них раніше?

Його власне життя закінчилося назавжди — це він знав точно. Прямо перед ним — чорний екран. Згадався твір, який він колись написав у школі. У ньому він уявив собі, як після повені Рим перетворився на нову Венецію, а його мешканці, замість того, щоб ходити вулицями, мусили плавати. В його дитячих фантазіях вода була забавкою, у прозорій, як сльоза, воді плавала риба. Однак тепер річка, що вийшла з берегів, несла з собою руйнування і смерть, бурхливий потік був наділений страшною силою, перед якою ніщо не встоїть. З одного куточка садка Червоного Бука було добре видно долину Тибру; згори річка здавалася маленькою, таким собі безневинним творінням, яке зараз перетворилося на зголоднілу звірюку, розлючену і засліплену.

У ту мить повз нього пройшла невисока жінка; вона рухалася дуже швидко і ледь зачепила його рукавом. На жінці були великі вишнево-червоні гумові чоботи і просторий зелений плащ-дощовик із термоволокна. Гектор інстинктивно поспішив слідом, заворожений цією барвис­тою плямою посеред навколишньої сірості. Жінка, здавалося, не помічала, що відбувається навколо, і Гектор ледве встигав слідом. Зрештою йому вдалося її наздогнати. Від перебування поряд із нею він підбадьорився, ніби віднайшов малесенький промінчик світла у пітьмі. Жінка щось сказала незрозумілою мовою; здавалася роздратованою, схвильованою. Договоривши, вона різко розвернулась і опалила Гектора пронизливим поглядом. Жінка виявилася азіаткою років сорока. Її обличчя нагадало йому одну відому японську актрису.

— Ви що? Стежите за мною? — вигукнула вона обурено бездоганною італійською.

— Мені сподобався ваш дощовик, — відповів він збентежено, — я не хотів вам набридати. Я намагаюся добратися до дружини, на той берег ріки.

— Отакої! У мене теж була призначена зустріч на тому березі з однією особою, що мала приїхати з Умбрії, однак тепер і думати нічого. Та ще й мобільні не працюють як слід.

Не уповільнюючи ходи, вона продовжила:

— Яке лихо! Я тут такого ще ніколи раніше не бачила!

— І я.

Якийсь час вони мовчки йшли пліч-о-пліч. Гектор чув її рівне дихання; напевно, вона звикла багато ходити пішки. Ніби вгадавши його думки, вона промовила згодом:

— Уся справа в диханні. Ви просто не вмієте правильно дихати, а тому швидко втомлюєтеся.

— Насправді мені важко через мокрий одяг.

— Звичайно, ваше вбрання зовсім не придатне для такої погоди. Однак ви все одно дихаєте неправильно. Є щось таке, що вам заважає.

Чому вона так сказала? Дощ, здавалося, трохи вщух. Вони вийшли на околицю містечка, на дорозі не було видно ні душі, поля обабіч нагадували рисові посіви. Вони сховалися під навісом покинутого складу.

— Мені треба зробити два термінові дзвінки, — сказала жінка.

***

Гектор цокотів зубами, піт скував тіло холодом. Він віддав би що завгодно, аби опинитися зараз перед каміном і стягти з себе мокрі ганчірки. Подумав про садибу Червоного Бука, де у певні