Після дощу - К’яра Меццалама

цією зливою, адже це ненормально. Гадаю, що я володію особливими чарами, але я нікому про них не казав, навіть сестрі, хоча вона, мабуть, мене б зрозуміла. Ці чари називаються “Сила Велетенського Метелика”. Мені так хочеться зробити щось для моїх батьків! Знаю, що вони нещасні, можливо, вони більше не кохають одне одного, як колись. Ти чула таткове серце? Гадаю, татко теж чув твоє. Ми повинні їм допомогти».

***

Джованні прокинувся вранці у доброму гуморі. Спершу не зрозумів, чому. Йому щось снилося, однак він не пам’ятав, що саме. Зліз із ліжка, щоб погладити Пандору, став босими ноженятами на холодну підлогу келії. Собачка лизнула йому руки й обличчя.

— Припини, ти ж не умивальник! — вигукнув хлопчик. — Я і сам можу вмитися!

— Здається, ти мені наснилася, — сказав він, чухаючи їй шию, — і велетенський чарівний метелик.

Сюзанна ще спала. Її розкидане по подушці волосся утворювало навколо голови незвичайну корону; Джованні теж кортіло мати таке довге волосся, але він соромився про це сказати. Визирнув надвір через маленьке віконце келії і здивувався. Дощ ущух! Небо було сірим, однак не таким похмурим, і з нього нарешті вже не лило, як із відра.

— Буря скінчилася! — закричав малий, плигаючи по келії, і собака плигала навколо нього. — Сюзанно! Прокидайся, дощу вже немає, ми врятовані!

***

Сестра щось буркнула крізь сон і перевернулася на другий бік. Джованні вискочив із келії і почав стукати у сусідні двері. Застав батьків, що спали разом у маленькому ліжку, притиснувшись одне до одного, як діти. Вийшов надвір, у водограї в центрі двору поміж водяними ліліями плавали червоні рибки. Подумав: а як воно для рибок, коли з неба падає вся ота вода і б’ється об поверхню водограю. У рибках було щось заспокійливе: плавали собі неспішно і граційно у своєму водоймищі — зрештою, їхнє життя минало спокійно. Звісно, великих пригод у тому водоймищі не зазнати, та, можливо, їх це влаштовувало, у морі вони, напевно, розгубились би, як він сам часто розгублюється посеред шкільного двору, тоді як інші хлопці грають у футбол, а йому футбол не до вподоби, він боїться того м’яча, за яким слід бігати щодуху, щоб наздогнати. Йому більше подобається бавитись із дівчатками, але треба стежити, щоб спілкування з ними не затягувалося, інакше з нього почнуть кепкувати.

Відтоді, як його сестра перейшла до ліцею, він втратив свою захисницю; думка про перехід до старших класів наганяла на нього паніку. Він наперед знав, що там йому доведеться скрутно. Часто думав: чому обов’язково всім ходити до школи, невже не можна навчатися якось інакше? Чому не можна самому вибирати собі тих, у кого хотілось би чомусь навчитися? От він, наприклад, окрім уміння танцювати, хотів би ще навчитись малювати, пік­луватися про бджіл, щоб робити мед, хотів би вивчити назви всіх рослин — дерев, кущів і квітів, що ростуть навколо, — хотів би вміти лікувати поранених тварин. Але нічому з переліченого в школі не навчали. То навіщо йому туди ходити? Він уже багато разів намагався поговорити про це з матір’ю; та погоджувалась, однак казала, що таких шкіл іще не придумали. «То чому ми самі її не відкриємо?» — відповів на це Джованні.

Із батьком взагалі розмовляти не було сенсу. Джованні знав, що не відповідає його сподіванням; вони обидва докладали зусиль, щоб хоч у чомусь бути схожими. Джованні, наприклад, щоб потішити батька, погодився вступити до спільноти скаутів. Згодом звернув увагу на те, що вожаті скаутів навчали їх найголовнішим правилам виживання у лісі в екстремальних умовах, а тому ходив на заняття охоче. Він самостійно нашив на блакитну сорочку свої ініціали, Гектор дуже ним пишався. Недавно він дізнався, що батько теж хотів би лікувати тварин. Так вони поступово, крок за кроком, почали знаходити дорогу одне до одного, ніби складали докупи частинки пазла, що спершу видався їм занадто складним. Мама казала, що їм треба просто звикнути одне до одного.

Поки він обдумував усі ці речі, до нього підійшла черниця.

— Я чомусь упевнена, що тобі подобаються бджоли, — промовила Фатіма, — хочеш мені допомогти? Мені треба перевірити вулики, хочу скористатися цими хвилинами перерви, поки немає дощу. Гадаю, бджоли згодні. Вони неймовірні! Ти навіть не уявляєш, скільком речам ми можемо у них навчитися!

***

Джованні знову пригадав, про що вони говорили з Сюзанною. Ці черниці справді володіли якимись особливими силами; можливо, вони навіть уміли читати чужі думки. Та, зрештою, що тут дивного? Йому вже не терпілося зазирнути до вулика, побачити бджолу-царицю, і вже цього йому вистачило б, щоб почуватися щасливим. Собачка поплелася слідом, махаючи хвостом.

38

Елена прокинулась у якійсь бентежній тиші. Гектор спав поряд. Раніше вона роками засинала, стиснувши в кулаці його піжаму. Ніби побоювалася, що розлука через сон може виявитися занадто тривалою, що вони можуть загубити одне одного, якщо розлучаться. Попри все впізнала його запах. Збагнула нарешті, що означала та тиша: злива вщухла. Нарешті вона зможе повернутися до Червоного Бука. Вона не хотіла нічого, крім одного: повернутися додому, адже лише в тій садибі вона почувалася по-справжньому вдома, у своїй хаті. Квартира в Римі належала Гекторові та дітям. Їй добре жилося там протягом багатьох років, але вона не відчувала її своєю оселею. Подумала: а чи є ще якийсь сенс у тому, щоб мати власність? Гектор поворухнувся, повернувся, розплющив очі, глянув на неї. Глянув так, ніби бачив уперше за багато років. Провів рукою по її щоці. Відколи це вони вже більше не торкалися одне одного? Його рука була гаряча. Елена згадала ті часи, коли вона була вагітна, а Гектор гладив її втомлену спину своїми гарячими, як вогонь, руками. Акушерка тоді казала, що в його руках є особлива енергія, йому треба бути цілителем. Гектор лише реготав у відповідь. «Скільки людей проходить через наше життя, а ми їх навіть не помічаємо», — подумала Елена. Пригадала себе разом із Ґвідо, у тому ліжку посеред лісу, де вона була зовсім іншою жінкою, однак відразу відігнала від себе згадку — ще й тому, що не знала, що з нею робити.

— Відвези мене до Червоного Бука, — сказала вона Гекторові, залазячи йому рукою під футболку. Потерлася стопами об ноги чоловіка; шкіра у тому місці в нього була гладенька. Тоді встала з ліжка, відчуваючи легкість у всьому тілі, підійшла до вікна й визирнула надвір. Пейзаж набув форм і об’ємів, темні хмари вже не