Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

цієї Землі, набереш. Я допомагатиму, чим зможу.

– 

Добре.

Буря була не довгою. Погода швидко міняється так високо і так північніше. Зображення з вімани передавалось на головний екран. Погода вгамувалась і навіть виглянуло сонце з-за хмар. Пора виходити в ефір. А знову провів точне налаштування, про всяк випадок. І от цей момент. Я натиснув кнопку і промовив ті самі слова, що й першого разу. Тиша в цей момент була гучніша за повоєнний переможний марш.

– 

Вас викликає ком…

– 

Чуємо вас добре. Ми вже й не думали тебе почути. Думали згинув ти там. І що Земля ця не придатна.

– 

Де ви зараз?

– 

Там же де і були. Ми відправили ще одну групу на сусідню землю. Там життя взагалі зникло. Навіть атмосфера непридатна. Думали і у вас так. То там можна приземлитись?

– 

Можна. Але тут важко буде жити. Часу в мене мало, тому буду говорити по суті. Жити тут можна. Але зараз тут іде обледеніння. В нас наче були гармоні затори Земель. Якщо ми їх використаємо, то зможемо повернути цій Землі її початковий вигляд. Також місцеві будуть нам вдячні. І місця тут повно. Десь та й оселимось. Але це не все. Також тут є база сірих. Нажаль чисельність та їх можливостей не знаю. Намагаюсь дізнатись. Знаю, що вони десь біля Врат Междумір’я. Можливо вже захопили їх. Планів також не знаю. Тому поки що, не летіть сюди. Коли Я дізнаюсь більше, Я вийду на зв’язок, а ви вже будете думати, що робити далі.

– 

Зрозумів вас.

– 

Тут обладнання трохи застаріле і змінене. Перевір, чи ніхто нас не слухає?

– 

Перевіряю після слів про сірих. Все чисто. Ніяких по сторонніх збурень сигналу.

– 

Чудово.

– 

Добре. Я передам твої слова адміралу.

– 

Я сам вийду, коли щось дізнаюсь. Або вийдуть за мене. Тут є людина, яка добре знається на місцевій природі і може допомогти.

– 

Добре. Будемо чекати наступного зв’язку.

– 

І ще одне. Передай братам, що зі мною все гаразд. До зв’язку.

– 

Добре. До зв’язку.

Ми відключились. Я подумав про себе, що головне, щоб вони не наробили якихсь дурниць. Коли Я озирнувсь, то побачив здивоване обличчя Вѣдани, яка вочевидь була здивована, що можна спілкуватись з кимось не просто з іншої кімнати, а з іншої Землі. Бороду цей трюк ніяк не вразив. Видно, що він і не таке бачив, за своє життя. Мені задається йому теж більше лѣт ніж він виглядає. Щоб не гаяти часу Я від’єднавсь від загальної мережі та почав вимикати все. Борода зупинив мене.

– 

Не вимикай. Я залишаюсь тут.

– 

Для чого? – спитав Я.

– 

Давно Я не працював за такою технікою. Крім того, можливо ти помітив, тут тепло. Я хочу все добре вивчити. Ти казав зелені коридори можуть вести до садів. Якщо в них ростуть їстівні рослини, то це ключ до виживання. Я приведу сюди людей, щоб врятувати. Якщо ж садів нема, то Я просто повернусь до дому. До того ж так Я можу спілкуватись з твоїм флотом напряму.

– 

Добре. Дякую, що показав це місце.

– 

Будь ласка. Ви ж і мені допомогли. Хтозна, кому ще. – Він посміхнувсь та протягнув праву руку. – Протягни руку.

Я протягнув руку у відповідь. Він потис її. Такого жесту ніколи не бачив.

– 

Цей жест ще не поширивсь достатньо. Він означає, що в моїй руці немає зброї. Тобто я тобі не загрожую. Буду чекати на ваше повернення.

– 

Повернемось коли звільнимо в’язнів.

– 

Даю вам 2 тижні. Після цього почну змінювати цей світ без вас.

Попрощавшись, ми з Вѣданою і вовком рушили до вімани. Після довгого коридору нас чекало пробивання через глибокий сніговий замет. Це було важко. Сніг був не спресований і легко піддававсь нам. Сівши в колісницю, Я ввів нові координати в систему самонаведення. Летіти далеко, тому Я запропонував щось поїсти та лягати спати. Нам треба сили, щоб протистояти ворогові. Вѣдана погодилась. Так і пройшов цей день. Важко та з хорошими новинами.

31 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:02

Мій ранок почавсь з лампочки індикатора, який повідомляв, що ми добрались до вказаного місця. Але до самих Врат було ще далеко. Я навмисне встановив точку призначення ближче від цілі. Це для того, щоб нас не засікли поки ми спатимемо. Крім того перед важливим завданням треба добре поїсти.

Після приземлення, до Врат залишалось кілька верст. За сніданком Я запропонував пройти решту шляху пішки. Треба розвідати місцевість та можливі шляхи проникнення. Досвіду в таких операціях з проникнення в мене мало, та Я знав як треба вести розвідку.

Після сніданку з того, що було на борту (якась консервація), Я переглянув яка погода за бортом. Температура повітря була низька. В звичайному одязі буде важко зігрітись. На вімані десь повинна бути комбінезони, такі як мій.

Я рушив до складського відсіку. На мою радість на складі був новенький комбінезон. Віддавши Вѣдані одяг, Я повідомив, що планую вирушити на розвідку через десять частей. Поки вона переодягалась, Я підшукав якесь обладнання, яке б могло допомогти.

Після недовгих пошуків Я знайшов бінокль з далекоміром та ціле вказівником. Обожнюю такі штуки. Колись давно Я працював з таким. Цей бінокль можна сполучити з моїм наручем і місцезнаходження вказаної цілі буде передаватись на мою карту.

Коли Вѣдана увійшла в головну кімнату в новому одязі, Я вперше так добре роздививсь її фігуру. Комбінезон облягав її стрункий стан. Бедра і груди чітко виділялись. Коса звисала через плече. Вона була прекрасна навіть в робочому одязі.

– 

З косою треба щось робити.

– 

Що саме? – З подивом запитала Вѣдана.

– 

Треба її десь сховати. Вона буде тобі заважати одягнути накидку. А без неї ти швидко замерзнеш.

– 

Тоді мені треба ще кілька частей. Я зберу їх.

– 

Добре. Я почекаю. – Вѣдана пішла збирати волосся. Я провів її поглядом.

Після того, як Вѣдана вийшла до мене дійшла одна дрібниця. Її костюм сніжного кольору, а мій коричнюватого. В нинішніх умовах це видаватиме мене. Нас можуть помітити. На складі повинно щось бути.

Дійсно. Ще одного комбінезону Я не знайшов, але є маскувальна сітка. Схоже ці сірі добре підготувались до ведення бойових дій. Оперезавшись сіткою, Я закріпив її білими стрічками, які знайшов на тому ж складі. Тепер Я готовий до вилазки. Вѣдана вийшла з зібраними в пучок косами.

– 

Залишивсь