Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара
Шрифт:
Интервал:
–
І тобі доброї, та здаєть ся вона такою не буде. Хлопче, за тобою стоїть вовк. – Сказав найстарший з них. Напевно це був їхній батько. Борода вже почала діставати йому до грудей, але з роками менш кремезним він не став. Хоча хтозна. Можливо в молодості він був ще більший. Одягнений він був легше, ніж мої знайомі. Замість важкого кожуха він мав на собі хутряну жилетку. Від сильних морозів, які наближались до цих місць, така не захистить. Парубки, які стояли разом з ним, були такі ж кремезні як і він. Як один, стали вони, щоб закрити своїх жінок від небезпеки.
–
Я знаю. Це мій захисник. Він одного разу захистив нас від зграї вовків. Я вдячний йому за це, тому підгодовую. За це він мене слухає. Можете його не боятись. – Я погладив свого ручного вовка по голові. Цей жест справив не аби яке враження на незнайомців.
–
Вперше таке бачу. Він точно безпечний. Не хочу ризикувати безпекою своєї родини, і запрошувати такого звіра.
–
Не хвилюйтесь. Але й близько підходити не раджу. Поки що він тільки мене признає. Навіть на моїх супутників інколи гарчить. – Я присів і погладив мого кудлатого друга.
–
Ну гаразд. Приєднуйтесь до нашого скромного столу. Але ти відповідальний за нього. В разі чого, спрос з тебе буде.
–
Дякуємо вам, добрі люди. А то в нас припаси закінчились. Тільки ягоди і трава для відвару. До речі, про відвар. Я обіцяв напоїти своїх друзів ним. В мене цієї трави багатою Давайте Я її зварю, і ми всі, за чашкою відвару, поговоримо.
Через кілька частей ми всі сиділи біля вогнище та пили відвар, який Я приготував. Вовк сидів біля мене та поїдав курку, якою наші нові знайомі люб’язно поділились.
–
Прекрасний напій. Як ти додумавсь до такого? – Сказав Азар. Так звали того чоловіка.
–
Моя мама була цілувальником таких напоїв. Не все листя підходить для приготування. Суничний відвар найулюбленіший.
–
Мм. Колись спробуємо приготувати з інших трав подібний напій. – Азар долив в чашку собі ще відвару. – То хто ви таки и куди путь тримаєте?
–
До вас ми йшли. Самі ми з міста, що на півночі. Холод змусив нас покинути домівки. Ми йшли кілька днів, доки не побачили вогонь. Спочатку думали, що то від поселення якогось, а виявилось це ви на ніч ставали. Я та мої супутники лише маленька частинка тих людей. Інші йдуть за нами.
–
Ми також тікаємо від холодів. Мій рід, який зібравсь тут, і складаєть ся з моїх синів, дочок, дружини та мого хворого батька. Зараз він в наметі. Занедужав він вже в дорозі. Якби це сталось ще вдома, ми не вирушили в дорогу.
–
Тому ви так надовго зупинялись на попередньому місці? – перепитав Яровит.
–
Так. Останнім часом зовсім слабким став. Жили ми західніше, біля міста. Там було затишно до останнього часу. Люди там і досі зостались, а ми не стали дочікуватись лютих морозів. Пішли, поки ще тепло. Через нас багато народу пройшло і всі розповідали невтішні новини.
–
Якщо ви почекаєте кілька днів, то наші люди наздоженуть нас, і ми зможемо вирушити разом. – сказала Вѣдана. – Крім того в нас є знахар. Можливі він допоможе.
–
І багато вас?
–
Сотня набереться. – Сказав Я.
–
Гаразд. А то нас мало, щоб захиститись від розбійників. До того ж, гуртом веселіше йти.
Так і домовились. Через кілька чашок відвару всі порозходились по наметам. Ми лягли біля багаття. Мій вовк лежав біля мене. Вже всі майже звикли до його компанії.
Я ще з часок думав над тим, як відправити вісточку моїм братам. Нічого не можу придумати. Їхні технології занадто сильно впали. В них навіть наручнів нема. Надіюсь ця дорога приведе мене до вирішення цього питання. А зараз спати.
19 Єлѣтъ 76 З.Р.З. 1:141
Новий день приніс не багато нового. Про сьогоднішні події навіть розповідати не цікаво.
Як було домовлено, ми чекали на наших друзів. Крім того, батьку Азара потрібен був відпочинок. Він захворів в дорозі і зовсім не міг йти. Невідомо скільки ми повинні чекати, тому на ранкових зборах було вирішено запастися якомога більшою кількістю продуктів.
Ми розбились на групи по 2 людини. Хоча Я хотів дізнатись більше про цю родину, а саме, піти з кимось з них. В мої плани втрутилась Вѣдана. Вона висловила бажання піти зі мною. Як Я міг їй відмовити?.. Я не пошкодував. Ми розговорились і вона багато розповіла про себе, про дитинство.
–
…Тато не завжди був такий. Зараз він грубуватий і інколи занадто різкий. З дитинства Я пам’ятаю його м’якшим.
–
Як думаєш, що змінилось.
–
Він змінювавсь разом з цим світом. Я розумію чому він такий. Зараз він має приймати рішення. Інколи вони складні і не всім подобаються. М’яка людина не справилась би з таким навантаженням.
–
Добре, що ти це розумієш. На війні мій тато теж мав приймати складні рішення.
–
Ким він був.
–
Він був головним інженером, тому входив в раду чотирьох.
–
Хто ще входив в цю раду?
–
Сам К
ъ
назь, головний военоначальник та представник духовенства. Вони все вирішували на зборах і всі чотири мають прийти до однієї думки. Як на мене занадто повільний спосіб приймати рішення. В мирний час якісь важливі питання вони могли обговорювати тижнями. Та все ж маю визнати рішення до яких вони приходили під час таких засідань завжди були вдалими. Однак для військового часу це було занадто повільно.
–
Щоб зробив ти на їхньому місці?
–
Я б дав більше влади в прийнятті рішень на період війни. Але яка різниця. Я ж не мав такого права. Не люблю думати про те, що могло б бути.
Наступила невеличка пауза. Через кілька митей Вѣдана сказала:
–
Вперше мені зустрічається така мудра і така молода людина.
–
По вашим міркам Я не молодий, тому це закономірно.
–
Я й забула скільки тобі насправді. – Дівчина посміхнулась і подивилась на мене. Це було мило і Я посміхнувсь у відповідь.
–
В нас є легенда про людину,
Поделиться книгой в соц сетях:
Обратите внимание, что комментарий должен быть не короче 20 символов. Покажите уважение к себе и другим пользователям!