Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

Я з тобою. Я тебе не покину. Все буде добре.

Я міг лише втішити її в цей момент. Коли вона пішла зі мною, то розраховувала на скору зустріч. Те, що його забрали, стало для неї ударом в найболючіше місце, адже в неї більш нікого нема. Важко було дивитись на неї. Через кілька частей вона заспокоїлась. Напевно, мої слова мають якусь вагу.

– 

Ти правий. Все буде добре. Я повинна буди сильною і зібраною. Щоб батько мною гордивсь, де б він зараз не був.

Ми пішли обійти табір. На людей було страшно дивитись. Хтось плакав, хтось перев’язував рани. Сім’я Азара допомагала як могла. Але цього було мало. Рани від горя ніякими ліками не залічиш. Ми підійшли до намету братів. Старший, Зеломисл, був тяжко поранений. Біля нього сиділа його кохана та брати. В черговий раз Я жалію, що Я не медик, і в моєму наручі немає нічого для детального огляду. Мати Добровлади доглядала за дітьми.

Я з Вѣданою розвели багаття біля їхнього намету. Було ясно, що далі ми не скоро підемо. Поки Вѣдана готувала вечерю, до мене підсів Святозар. Той самий мисливець, який вів переселенців.

– 

Що все таки сталось? – запитав Я.

– 

Я до кінця не зрозумів. Ми вже побачили дим від багаття, і направились до нього. По дорозі, зненацька, на нас напали з неба. Люди в масках. Дагато людей. Вони зстрибували з своїх колісниць і накидали сіті на наших людей. Чоловіки взялись до зброї. Хоча чужоземців було менше, вони були краще озброєні, закутані в міцну броню. Багатьох вбили. Багатьох забрали. Трохи пізніше Я дізнавсь про Кънязя. Він був такий сильний, що й досі не віриться, що його могли схопити.

– 

Кількість і сила не мають ваги, якщо на твоєму боці краще оснащення.

– 

Ми в цьому вже переконались. Що буде з Кънязем? Куди його забрали?

– 

Він може бути будь-де. На їхній базі. Я і раніше думав ї знайти. Тепер в мене є вагома причина це зробити. Але спочатку ми повинні не підвести Къназя, і привести людей в безпечне місце. Сім’я, яку ми зустріли, направляється в місто біля моря. Кажуть, туди 4 дні ходу, коли спустимося з гори. Ще трохи, і ми у цілі.

– 

Залишилось дізнатись де саме знаходиться ворожа база.

– 

Доберемося до міста, подумаємо за це. Зараз ми занадто слабкі.

Вѣдана якраз піднесла вечерю. Провівши трапезу, всі відправились спати. Надіюсь наступний день буде кращим.

21 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:64

Вітаю мого дорогого читача. Новий день почався з нових клопотів, які приніс попередній день. Велика кількість поранених потребували допомоги. Я допомагав чим міг, але і цього було мало, як мені здавалось. Декілька чоловік не дожили до обіду. Занадто тяжкі рани вони отримали. Після цього Я зрозумів, що цим людям Я вже нічим не допоможу. Але Я можу допомогти тим, кого забрали в полон. Спочатку Я знайшов Вѣдану. Вона готувала обід.

– 

Вѣдана, Я хочу з тобою поговорити. Ти можеш відволіктись?

– 

Так. Зараз попрошу когось мене підмінити.

Ми відійшли в спокійне місце.

– 

Я хочів повідомити, що йду далі. Тут від мене мало проку, але Я можу визволити полонених. Треба ризикнути.

– 

Але ти потрібен тут.

– 

Кому? В мене нема медичних знань. Я тут нікому не допоможу. А твоєму батьку можу допомогти.

– 

Тоді Я йду з тобою.

– 

Ні. Це небез…

– 

Ні слова. Там мій батько!

– 

Ти підеш з іншими. Я буду залишати вам вказівки, куди йти. Коли зможете рухатись, вирушите і будете чекати мене в тому місті на березі моря.

– 

Ні. Я піду з тобою, і допоможу тобі визволити полонених. Залишити мене тут можна тільки зв’язавши. Я йду збирати все необхідне.

Було ясно, що від своїх слів вона не відступиться. Підемо разом. Тепер треба розповісти все Азару. За одно, розпитати про дорогу до міста і саме місто.

Азар саме пив відвар, який Я навчив готувати його. Я підсів до нього. Старий чоловік люб’язно налив мені напій.

– 

Азаре, Я маю йти далі. В таборі Я нічим не допоможу. Тому, Я вирішив вирушити на пошуки полонених. Спочатку Я вирушу в місто. Я залишатиму після себе знаки, щоб вам було легше йти. В місті розпитаю, може щось знають про нападників.

– 

Гаразд. Тримати тебе силою все одно не можу. Твоє рішення.

– 

Зі мною ще йде Вѣдана, дочка головного їхнього табору. Вона хоче допомогти з визволенням батька.

– 

Гаразд. Може, ви ще когось візьмете з собою? Дорога небезпечна.

– 

Ні. Я взагалі думав йти сам. Велика група повільніше рухається.

– 

Добре. Коли ви виходите?

– 

Завтра. Сьогодні хочу добре підготуватись. Розкажіть мені все, що ви знаєте про дорогу до міста…

За даними Азара Я склав приблизний план, за яким потрібно рухатись. Треба повідомити Вѣдану, що ми вирушимо завтра рано.

Коли Я підійшов до її намету, то не повірив своїм очам. Вѣдана стояла в чоловічому одязі. З майже складеним спорядженням.

– 

Що це?

– 

Це батькове спорядження для полювання. Він не часто полював. Одного разу подарував мені цей одяг. Сказав, що колись візьме з собою. Хочеться, щоб це дійсно було так.

– 

Ми виходимо завтра зранку. В мене є приблизний маршрут.

– 

Добре, якраз встигну все спакувати.

– 

Не бери занадто багато. Ми повинні йти швидко. Від цього і залежить порятунок.

– 

Тоді давай вирушимо зараз.

– 

И пройдемо не багато. Краще буде, якщо ми вирушимо завтра. Зберешся, зайдеш до мене.

– 

Добре.

Мені не було чого збирати. Всі мої пожитки вже давно спаковані в маленький мішечок. Мій намет охороняв мій вірний друг. Великий вовк. Я й досі не знаю як його назвати. Напевно, він так і зостанеться просто вовком.

Погодувавши його, Я почав перечитувати базу даних стосовно цієї Землі. Виявилось багато цікавого.

Раніше вона була досить значимою в між земному сполученні. Через неї пролягали деякі торгові шляхи. Тут мають бути як мінімум двоє врат междумірія. Ще одні є на супутнику Місяцю.

Ще Я знайшов досить детальну карту і зміг приблизно встановити моє місцезнаходження. На карті ніде поблизу не було ніякого міста біля моря, але це не значить, що його там нема.

Зате, на карті відмічено місце з пірамідою зв’язку. Туди треба навідатись. Я зможу зв’язатись з своїми і повідомити про ситуацію тут. Але