Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей - Стефан Владимирович Машкевич

погодились, що за даних обставин істнує тільки одна власть, власть Центральної Ради та відповідального перед нею генерального секретаріята, і всі ухвалили міцно стати коло цієї власті за-для спокою та замирення в краю. Таким чином генеральний секретаріят, особливо поповнений новими членами, остаточно позбувся національної окраски і стався справді вже краєвим органом, єдиним поки що заступником дійсно правомочної власти на Україні. Ця організація, певна річ, являється тимчасовою та инакшою й бути не може – поки виясняться нові обставини політичного життя, нав’яжуться порвані зв’язки з центральним правительством, яке колись же мусить виявитись, і взагалі втихомиряться розгойдані хвилі сучасних подій{718}.

В первом предложении, по правде говоря, выдавалось желаемое за действительное. Большевики не были согласны, что существует только власть Центральной Рады, и уж точно не собирались крепко становиться вокруг последней ради спокойствия и замирения; их цели были совсем иными. В тот же день на заседании Генерального секретариата выслушали доклад Винниченко, обсудили «питання в справі утримання у Київі і на всій Україні спокою в звязку з виступами большевиків, наміренням їх діскредитувати Центральну Раду і захопити владу в свої руки» и решили «ужити всіх заходів ідейної боротьби з большевизмом для безкровного полагодження справи і тільку на випадок оружного виступу ужити сили»{719}.

Оставляя, однако, в стороне этот аспект, обратим внимание на многочисленные упоминания временности текущей ситуации: «поки що», «тимчасово», «поки <…> нав’яжуться порвані зв’язки з центральним правительством». Разумеется, ни авторы заметки, ни само украинское правительство в тот момент не могли знать, что будет дальше – в частности, как поведет себя «центральное правительство». На тот момент по-прежнему предполагалось, что «расставить точки над і» должно Всероссийское Учредительное собрание; выборы в него должны были состояться меньше чем через десять дней, 12 (26) ноября. И Генеральный секретариат в следующем же (после вышепроцитированного) абзаце четко заявил:

Всякi чутки i поголоски про сепаратизм, про вiддiлення України вiд Росiї – або контр-революцiйна провокацiя, або звичайна обивательська неосвiдомленiсть. Центральна Рада i Генеральний Секретарiят твердо i виразно завяили, що Україна має бути в складi Федеративної Республiки Росiйської, як рiвноправне, державне тiло. Сучасне полiтичне становище сеї постанови нi трошки не мiняє{720}.

Насколько это было искренне? Действительно ли Украина осталась бы частью России, если бы Совнарком ровно через месяц (о чем речь ниже) не объявил бы Центральной Раде, по сути, войну? Этот вопрос – из области альтернативной истории. Фактически, через четыре дня после заявления был принят, без преувеличения, исторический документ – Третий Универсал Центральной Рады, объявивший об образовании Украинской Народной Республики.

Проект универсала обсудили на заседании Генерального секретариата 6 (19) ноября и решили: «Проект помножити і знов докладно обговорити 7 листопада»{721}. В тот же день вечером, естественно, пошли слухи о предстоящем провозглашении Украинской республики.

С пяти до примерно девяти вечера продолжалось совместное совещание представителей украинских и неукраинских фракций, на котором обсуждались предложенные поправки; одна из основных – предложение представителей меньшинств о национально-персональной автономии.

Заседание Малой Рады было назначено на полдень 7 (20) ноября. Уже с одиннадцати часов на хорах в большом зале Педагогического музея стала собираться публика. Но заседание не началось ни в двенадцать, ни позже; в три часа дня его отложили до пяти вечера. Причиной было то, что, как говорили «в кулуарах», представители национальных меньшинств сначала предполагали протестовать против провозглашения республики. Затем они стали добиваться, чтобы им дали время обсудить текст универсала. Время было им дано.

В начале девятого вечера пронесся слух, что совещание закончилось, идет сводка предложенных правок, и универсал будет заново отпечатан. Наконец раздался звонок. Все поспешили в зал, который заполнился до отказа (хоры – публикой, партер – членами Центральной Рады и комитетов партийных и прочих организаций). Позже всех пришли представители меньшинств{722}.

Ровно в 9½ часов вечера Михаил Грушевский открыл заседание:

Високі збори! Грізний момент крівавої боротьби в Росії і на Україні, коли нема центральної власти, коли повстала і все шириться громадянська війна, що переходить уже ї на Україну, – вимагає від українських партій рішучих кроків, щоб зміцнити власть, зробити Україну базою революції і відси боронити здобутки революції в цілій Росії. В такий час і для здійснення таких завдань потрібні героїчні засоби. Після довгих міркувань і сумнівів Генеральний Секретаріат прийшов до тої думки, що для того, щоби краєва власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина і такою підвалиною може бути тільки проголошення Української Народної Республики, яка буде повнопправним тілом в міцній спілці народів Росії…

(За цими словами вибухає грім оплесків та покликів “слава“. Овація довго лунає в залі. Всі в захопленню повставали з місць. Тільки гурт представників “меншостей” не поділяє загальної радості і стоїть мовчки і неначе понуро).

До сих пор, продолжал Грушевский, мы считали подобное решение прерогативой Украинского [sic] Учредительного собрания. Но теперь, дескать создалась потребность сделать это здесь и сейчас. В частности, он сослался на постановление III Всеукраинского военного съезда, который представлял три миллиона вооруженных людей и который потребовал провозглашения Украинской республики.

Від тої пори українські фракції цілий тиждень радились про це і тільки вчора прийшли до згоди, що далі цього акту відкладати не можна. Але вчора Універсала не можна було ще оголосити, бо його вироблення було скінчено пізно; до того представники меншостей просили відкласти проголошення, щоб вони також могли обміркувати зміст Універсала. Отже, дозвольте оголосити цей акт тепер…

Всі встають з місць. В залі настає велична тиша. М[ихайло] Грушевський читає поданий у нас вчора [в газете «Нова Рада» за 8 (21) ноября. – С. М.] Універсал, який всі вислухують з великою увагою.

На обличчях присутніх відбивається внутрішній захват. Всі почувають, що це великої ваги історичний момент.

Тільки при найбільш виразних словах Універсала тиша враз переходить в овацію і – знову тиша.

Читання Універсала скінчено. Грім оплесків на останню фразу про скликання Української Установчої Ради переходить в спів “Ще не вмерла Україна“, потім “Заповіт”, після якого оголошено перерву на 10 хвилин.

После перерыва приступили к голосованию. Николай Салтан от фракции украинских эсеров высказал пожелание, чтобы голосование было поименным; это не вызвало возражений. На заседании присутствовало 47 членов Малой Рады (отсутствовали пятеро или шестеро). «За» было подано 42 голоса, «против» – ни одного, воздержались пятеро: меньшевики Кононенко и Балабанов, российские эсеры Скловский и Сараджев и представитель «польского демократического централа»